Місяць дивовижного аутизму
Я була дивною недоречною дитиною. Тією, яка ніколи не вписувалася в жодну групу в школі. Навіть дивакуваті школярі мене не приймали. Школа була кошмаром для навігації. Як тільки я звикала до денного розпорядку, розпочинались літні канікули. Я любила літній час, я могла вільно їздити на велосипеді і не була обмежена ліками. Літо було не зовсім вільним, бо мені завжди щастило бути записаною в літню школу та навчальні факультативи. Окрім ще недіагностованого синдрому Аспергера, у мене було багато проблем із навчанням, особливо з читанням та письмом.
Оскільки у мене були труднощі з навчанням, мене двічі залишали на другий рік. Початкова та середня школа були надзвичайно важкими. У мене була «шкільна хвороба». Я проводила багато часу в кабінеті медсестри, бо я прикидалася хворою, щоб піти із школи. Моя мама знала мене краще і завжди говорила медсестрі, щоб вона дозволила мені трохи почекати. У більшості випадків я трохи сиділа у кабінеті медсестри, а потім мені ставало нудно і я поверталась до класу. Коли я була в середній школі мої батьки розлучилися, і це зробило мене більше ізгоєм. Не багато студентів мали розлучених батьків. Я все ще була людиною, яка нібито спостерігає на все зі сторони.
Старші класи були не набагато кращими. Я все ще була найдивнішою дитиною в школі. Я ніколи не вписувалася в ніяку групу. Я не ходила на футбольні ігри, танці чи інші традиційні заходи старшокласників. Я навіть не відчувала що я щось втрачаю, бо мій світ був іншим, на відміну від моїх однолітків. Я закінчила школу, але я не виходила на сцену за атестатом. Мама не була счасливою за-за того, що я не брала участі у випускному. Мені було все одно і я не бачила у цьому потреби. Школа закінчилася, і я пішла іншим шляхом.
Університет був ще одним дивним світом. З непродуманим планом я вступила в університет. Все закінчилося тим, що я опинилася в місцевій лікарні з проблемами психічного здоров’я. Я повернулася додому ще до початку семестру. Наступного року я вступила до Університету штату Меріленд в Балтіморіі здобула ступінь бакалавра з мистецтва, направлення - фотографія. В Університеті штату Меріленд в Балтіморі я вписувалася краще, але я не змогла побудувати реальних стосунків зі своїми однолітками. Я все ще була людиною, яка спостерігає за всім зі сторони. В університеті я розпочала терапію і мені поставили діагноз синдрому Аспергера та біполярного розладу. Моїм терапевтом була студентка-терапевт з третього курсу. (Дивно, але я бачусь з нею і сьогодні.)
В цей час я зустрічаю двох молодих хлопців, з якими я грала в лего. Їм подобалося, що дорослий грається з ними сидячі на підлозі. У мене завжди були проблеми з однолітками, але я могла спілкуватися з молодшими від мене. Хтось із хлопців постійно говорив мені піти до церкви. Він постійно питав мене, чому я не ходила до церкви. Мені подобалося грати в лего і читати книги з ним та його братом, але я ненавиділа питання. Тож я просто вирішила піти до церкви, лише щоб змусити його замовкнути. Я просто сиділа у церкві біля нього. Не особливо звертала увагу на те, що відбувається. Але одного разу пастор говорив місце від Івана 9: 1-3. Мені було важко зрозуміти мету свого життя і чому Бог зробить мене такою. Будучи тією дивачкою, яка нібито спостерігає за всім зі сторони, я ніколи не вписувалася в жодну групу чи будь-яке місце. Бог створив мене з певною метою, і місце від Івана 9 пояснило це.
Після закінчення бакалаврської програми мене прийняли до магістерської програми з фотографії в коледжі мистецтв Мерілендського інституту. Під час аспірантури я постійно потрапляла до лікарні з біполярними проблемами, але Бог благословив мене, і я вперше за всю свою освітню кар’єру закінчила магістратуру вчасно. Я добре адаптувався в магістратурі, ходила з однолітками, побудувала певні зв’язки, але не близькі. Я вперше вийшла на сцену для отримання свого диплому магістра мистецтв.
Після школи я засмутилася тим, що не влаштувалася на роботу в університеті, картинній галереї чи музеї. Я не усвідомлювала, що Бог має для мене інший план. Важко було намагатися орієнтуватися в різних речах, намагаючись зрозуміти мою мету в сенсі того, що світ бачить успіхом. У мене все ще були проблеми з іншими християнами в моїй церкві - я не виявляла більшості емоцій, як інші люди.
Коли я вперше зустріла помічника пастора, я майже грюкнула, що я не дуже чиста, і я не дивилася людям в очі. Я завжди залишалася нагорі в будинку моєї сестри, коли вона мала гостей, а коли я спускалася, то злилася на людей за те, що вони торкалися моїх речей, які знаходилися в загальнодоступних місцях. Але чомусь ці християни якось терпіли мене, особливо родина з двома хлопцями. У них було вісім дітей, і я, здавалося, ладнала з усіма ними.
Деяким людям було важко спілкуватися зі мною в церкві. Деякі люди вважали, що мені потрібно більше молитися, що я маю якийсь невирішений гріх, чи не читаю Біблію щодня чи щось інше подібне. Мені було дуже важко в соціальних ситуаціях, коли люди не хотіли мене обіймати, або люди хотіли потиснути мені руку чи подібні речі. Поїздка на зібрання чи спільні заходи в церкві була схожа на прогулянку мінним полем з канцелярськими кнопками, перевернутих догори, із загостреною частиною вверх. Я просто не знала, що робити, що говорити, як я повинена одягатися, всі такі речі, у мене в середині з’являлося багато тривоги, якщо мені доводилося їхати на ці заходи.
Єдина річ, яка мені вдавалася легко було служіння в церкві. Я люблю служити на місцевому та регіональному та глобальному рівнях. Здається, я розумію служіння найкраще. Я фотографувала події, робила відеоролики для особливих подій із фотографій, допомагала у розробці програм та інших справах, які церква потребувала від мене. Я любила готувати їжу для інших, коли вони потребували, і доставляти її їм. Служити мені було найпростіше. Молитися було важко, бо мені важко залишатися нерухомою певний час. У дитинстві я гойдалася туди-сюди, але також, здається, коли я постійно трясу моєю ногою також допомагає. Я насправді повинна зосередитися, щоб не трясти ногою. Я любила ходити до церкви в неділю, до молитовних зборів у ніч на середу, але молитися мені було важко, і мені все ще важко. Мені важко влаштуватися і мовчати перед Богом і молитися. Я із-за цього дуже страждаю і мені соромно з цього приводу.
Бог показав мені багато речей через служіння. Я служила у таборі для людей з інвалідністю, і Він показав мені, що я благословенна багатьма речами. Хоча моє життя було дуже складним у стосунках з іншими людьми. А Бог задумав нас бути в стосунках з іншими людьми, але мені було важко бути з іншими людьми. Бог показав мені в цих таборах, що я маю свободу, як наприклад, я могла керувати машиною, і я жила у домі зі своєю сім'єю. Більшість людей з інвалідністю з таборів жили в медичних установах, але, хоча з моєю сім’єю було важко, я мала сім’ю та жила вдома. У мене було багато свободи, якої я ніколи раніше не бачила.
У 2010 році я почала служити в Україні. Бог показав мені багато речей про моє призначення в Україні. Ви можете подумати, що людина з синдромом Аспергера та біполярним розладом не зможе пристосуватися для служіння в Україні. Я неодноразово бувала у Центральній Європі, але в Україні зазнала культурного шоку. Це сильно відрізняється від Центральної Європи, хоча люди дуже схожі на мене, це було інакше. Одним із прикладів є громадський транспорт, вони забиті, ці автобуси, немає особистого простору. Для людини з синдромом Аспергера це важко – нам не подобається бути дуже близько до людей, бо це фізично боляче.
Як дорослій людині з синдромом Аспергера, мені все ще дуже важко жити з дня на день: зміни для дуже важкі, стосунки з іншими людьми дуже важкі, спілкування дуже складне з іншими людьми, але Бог показав мені через церков МакЛейн Байбл, що я маю громаду та людей, які готові боротися із труднощами та ходити зі мною у труднощах. Люди не просто кажуть, що мені потрібно більше молитися. Або що потрібно вирішити якусь проблему гріха, або це гріх. Вони розглядають мене як творіння, яке створив Бог. І я хочу, щоб більше людей познайомилося з подібною спільнотою, тому що я вірю, що Бог задумав церкву, щоб вона була тим компонентом, який допомагає одужанню від хронічного захворювання. Він спроектував свою церкву, для того щоб вона була з такою людиною, щоб навчала її, залучала до роботи в церкві. Євангеліє і Велике доручення призначені для всіх націй та всіх людей, незалежно від інвалідності, раси чи статі. Це для всіх це дивовижний подарунок. І в цьому дарунку - надія Ісуса Христа.
У мене все ще бувають злети і падіння, як на американських гірках, тому що ці стани можуть бути епізодичними, особливо проблеми з психічним здоров'ям. Мій синдром Аспергера може бути спровокований, і дуже важко мати проблеми з психічним здоров’ям та порушення розвитку одночасно. Це як іноді мати два розуми в одному мозку, які борються між собою. Без моєї церковної громади моє одужання та стабільність були б не дуже ефективними. Я справді вірю, що Бог створив церкву, щоб вона допомагала всім людям із різними видами хвороби та інвалідністю.